Нещодавно все було звичайно.
Всього рік тому. Життя було безтурботним. Веселим. Я працювала. У банку. Так, нудненька робота, та колектив гарний. Не робота – відпочинок. Дома мене чекали мій чоловік та рідна ненька, а також кіт. Я з галасом заскакувала до дому. Торохтіла про свої звершення. Гомоніла весь вечір, поки язик не втомлювався. Так було досить довго, поки не торкнувся нашої сім’ї кризовий стан. Мій чоловік досить довго не міг знайти роботу, ціни росли як на дріжджах. У мами, як виявилось, лежав депозит в банку, який став кризовим. І його фінансовий стан став причиною маминої тяжкої хвороби – інфаркту. Довге лікування в лікарні. І, от, нарешті, мама вдома.
Та роботи у чоловіка нема. Почались непорозуміння між моєю мамою та моїм чоловіком. Вони і не сварились, але по виразу обличчя було видно, що щось не так. Одна не могла зрозуміти, інший не міг знайти. Недоказане, непорозуміння... робило їх чужими. Я ж ставала кордоном. Намагалась показати їм, що не все так погано, та марно. Можливо щось не так робила...
Та от згодом робота знайшлася. І грошей побільшало. Та порозуміння ніяк до нашої хати не приходило. Мати щось надумає. Починає вірити. Для неї це важливо, а щоб не образити її я промовчую, або ж взагалі не реагую. Як виявиться згодом, вона дуже за мене переживала, хотіла мені кращого, але чомусь не хотіла зрозуміти, що я вже зробила вибір. І цей вибір мій, і він для мене найкращий!
Так проходили дні, тижні, місяці, допоки я не вирішила поїхати відпочити. Зібрала гроші, речі – вирушила до санаторію на лікування та відпочинок одна.
Ось готова виходити. Попрощалась із чоловіком. Так, не довго. Він же мене ще проведе ввечері до потяга. Обняла та поцьоняла маму. Вона мене провела до самих дверей. Я помітили її очі. Ой, ці очі! В них туга, смуток і радість, і щось таке, що змусило моє серце стиснутись у грудях. Сльози були готові вилетись, але я їх притримала, відвернувшись. А в голові промайнула думка: ”В останнє я вас бачу такими”. Я вийшла з квартири. Поспіхом замкнула двері і, ковтаючи набридливі сльози та відганяючи дурну думку, побігла на роботу. Робота принесла тільки приємне, дівчата багато чого на бажали і лише мамині очі стояли перед очима, а розмова з нею по телефону була якась не така, як завжди.
Відпочинок промайнув швидко, як подих вітру. Ось приїхала, і от пора додому. Останній день в санаторії провела з тривогою. Не відала чому. В цей день мама не дзвонила, хоча щодня мені звітувала про свої звершення, або запитувала про те, як у мене справи. 7 липня було мовчазним і тривожним. Може це із-за повернення, а може із-за прощання з подругами? Але виявилось все не так.
Приїхавши 8 числа додому, отримала страшну звістку. Мама в реанімації. Інсульт. Не говорить. Права сторона не працює. Треба їхати до іншого міста, бо їй погано стало на дачі, поблизу Житомира. Я їхала не сама. Не знаю як довго. Але я вже там, в реанімації, дивлюсь на неї... Не дай Боже комусь побачити те, що бачила я!
В моїх спогадах мама була сильною жінкою, що тримала в покорі всю сім’ю. Тепер вона зникла. Переді мною лежала зовсім не та людина. А очі... Які очі я побачила! Очі були пусті, ніби очі риби, що спить – туманно голубі. Говорити вона не могла. Я вибігла до чоловіка і зайшлася в такому риданні, що й слова промовити не могла. Тоді Дурна думка прийшла до мене знову. Я її гнала. Гнала і просила всі природні сили мені повернути матір. Заспокоївшись, повернулась до ліжка хворої. Почала розмовляти, тримаючи її за руку. Тут і погляд наповнився життям. Сестра пояснила ще раз, що матуся не може говорити. Я ж просила матінку моргнути мені, якщо вона мене впізнала 1 раз. Їй це далося важко, та з цього часу ми знайшли спільну мову. Я питала. Вона відповідала морганням. Час йшов. Природні сили мене чули – мамчик поправлялась.
Протримали її в лікарні 20 днів. Виписали. Прийшлося мамі перенести переїзд до нашого з сестрою рідного міста. Побувши вдома 2 дні, мама впадає в кому і знову опиняється в лікарні. Знову 20 днів лікарні. Сестра зранку, я ввечері біля мами. Вона потерпає від уколів, крапельниць... але все йде на найкраще.
Вдома масажисти, вдома догляд. Мамуля вже й сидить на ліжку та їсть, хоча і лівою рукою. Отак, буває, посаджу її на постелі, а волосся навколо обличчя в неї світле та пухнасте, наче німб. І така вона хорошенька і така привітна. Ось тепер відчула потребу в материнському теплі. Вранішні цьомки, умивання – важко мені було фізично, але ж це мама. Важко та не дуже. Надія тепліла всередині. Бо мамі ставало краще, вона розмовляти краще стала і ногою потихеньку шевелити почала.
Та от одного дня прийшла я до мамці з питанням: „Що далі робити?” Відпустки у мене і сестри закінчились. Хто доглядатиме мамусю? На що я почула уривчасту і знервовану відповідь:
Візьми за свій рахунок два тижні, а там...
Ти що здумала вмирати? – мене аж заціпило
Відповіддю мені були посмішка і втомлений погляд.
Не варто вам описувати все те, що я їй тоді сказала. Але після цієї розмови мама зголосилась жити заради мене і погодилась дочекатись онуків. Так проходив тиждень. Ранок - я з мамою. Вечір – з мамою. В день мама з бабусею мого чоловіка. Та одного дня я помітила тоскний погляд у мамусі. Він показував як їй важко жити. Як вона мучиться щоразу, коли саджу її на ліжку, коли лягає, коли... І від того погляду мені стало тоскно. І знову думка, та на цей раз інша: „А може їй там, з батьком було б легше? Може варто її відпустити?” Саме страшне я погодилась з цією думкою. І, наче, відпустила.
Та хіба я могла уявити, що пройде лише чотири дні і я залишусь без матері? Так, 18 вересня її не стало. Я ревіла. Я волала. Я думала, що їй там краще, та мені не вистачає її і зараз. Я не бачу тих очей. Не відчуваю дотиків її рук. Не чую її сміху. І дуже важко проходити повз її кімнату. Пізно вночі 18-цятого, засинаючи, (очі страшенна злипались) прохала маму приснитись мені і сказати, як їй тепер. Чи легше? Чи може вона нас бачити і буде з нами. Та не приснилась вона, зате, засинаючи, відчула дотик долоні на правій щоці. Може це знак того, що в неї все гаразд? Я дуже сподіваюсь.
До тих пір поки ми не поховали її, відчувала мамин дух вдома. От під час прийняття душу, дощечка стукнула по ванні, коли думки пішли про зовнішній вигляд мами в домовині. Як я не крутила ту дощечку потім, та такого звуку вона більше не видала, як тоді, коли я погано мислити стала. А під час самого похорону у самий піковий момент, святий отець сказав, що душа піде до Бога, мій чоловік побачив, як сонячне світло стало ще яскравішим на якусь мить. Про це він мені потім розказав.
По своїх відчуттях я можу сказати, що в домовині лежала не моя мама, а лише її втомлене тіло, понівечене уколами. Я її відчувала кругом і зараз інколи відчуваю. Думаю, їй зараз набагато краще, ніж тут. Можливо вона вже ходить і побачилась із моїм батьком і дідусем. Можливо вона і нас з сестрою бачить.
Та, нажаль, я не встигла їй сказати, що її люблю. Не встигла провести з нею більше часу. Мені просто не вистачає її. Просто хочеться прийти, схилитись над нею і відчути теплий поцілунок і такий теплий і ніжний материнський дотик пухких рук.
Чому ми не цінимо тих, хто у нас є? Чому ми розуміємо їх важливість тільки тому, що втрачаємо. Чому ще за життя забуваємо сказати такі прості, але такі важливі слова любові? Чому так мало даруємо один одному поцілунки і цьомкни? Адже життя таке коротке.
Дорогі друзі! Не витрачайте час на сварки і взаємні образи. Поговоріть, вирішіть всі питання, або ж просто обніміться, цьомкніть один одного і скажіть слова любові. Можливо тоді не так важко буде прощатись з рідною людиною.
Мамо, я тебе люблю! І любила завжди, тільки забувала тобі про це сказати. Пробач за те, що мало часу приділяла тобі. Передай татусю, що я за ним скучила. Мені не вистачає вас обох! Я Вас люблю!
Комментариев нет:
Отправить комментарий